Нашадки відомства Берії

в Україні діють...

екологічні злочини атомників

 

Українська екологічна асоціація “Зелений світ” з самого свого початку займалася чорнобильськими проблемами. Найбільшою проблемою для нас була — секретність. У кінці 80-х років ми не мали об’єктивної інформації, а користувалися певними науковими даними вітчизняних та закордонних науковців, отриманими неофіційними шляхами. І вже, починаючи з 90-х років, ми почали отримувати більш правдиву інформацію щодо причин і наслідків Чорнобильської катастрофи.

Було проведено декілька незалежних громадських розслідувань. Одну з найбільших громадських акцій провів наш активіст, член зеленого руху  Вовченко В. В. Ці розслідування стали обвинувачувальним актом для колишнього керівництва УРСР, де викривалося їхнє злочинне замовчування проблеми. Там йшлося і про Щербицького, і про Валентину Шевченко, і про інших керівників УРСР.

Звичайно, офіційна версія, підтримана ЦК КПРС, щодо звинувачення персоналу станції, була недостовірною. Впродовж 20-ти років УЕА “Зелений світ” працювала, щоб знайти справжні причини і винуватців Чорнобильської катастрофи.

Необхідно сказати про реальні масштаби цієї планетарної трагедії. Такі можливості Асоціація отримала, коли її голова Ю. Самойленко був призначений головою комітету Верховної Ради з питань екологічної політики. За рішенням Зеленої Ради УЕА “Зелений світ” він ініціював постанову Верховної Ради  щодо створення спеціальної, незалежної від атомників, експертної групи з  дослідження справжніх причин Чорнобильської катастрофи, її масштабів та наслідків. Маючи таку постанову ми відрядили низку науковців до архівів України і московського КДБ. Дослідження показали непричетність персоналу ЧАЕС до аварії. Знайдені документи політбюро ЦК КПРС свідчили про вину наукового керівництва станції, головного конструктора станції та Міністерства середнього машинобудування — військового відомства, яке займалося ядерною зброєю в Радянському Союзі, яке, за словами Михайла Горбачова, вийшло з під контролю КПРС. Чим же воно, міністерство, займалося? Незаконними експериментами на ядерних блоках РБМК, і не тільки на ЧАЕС .

Низка осіб, які зарекомендували себе офіційною брехнею, стали керівниками міністерств, відомств в радянській імперії. На Чорнобильській трагедії вони створили собі кар’єру. Звичайно, вони не могли визнати свої помилки, які могли вплинути на їхній кар’єрний ріст. І вони під різними личинами продовжують досі замовчувати справжні причини катастрофи на ЧАЕС і реальні її наслідки.

Ця їхня діяльність проглядається і в 20-ту річницю сумної трагедії. З цієї нагоди вони державним коштом видають книгу “Аварія на Чорнобильській АЕС. Досвід подолання. Отримані уроки. Безпека АЕС”, але, розом з тим, заблокували вихід у світ книги “Чорнобильський лабіринт, сценарій, факти, документи”, видання якого пердбачалося “Календарним планом заходів, пов’язаних із 20-ю річницею Чорнобильської катастрофи”, затвердженого Кабінетом Міністрів.

Тому УЕА “Зелений світ”, маючи достатню документальну базу справжніх причин і наслідків катастрофи на ЧАЕС, замовила цю рецензію незалежних експертів, яка показує, як атомне лоббі приховувало і приховує правду про Чорнобильську аварію та її наслідки.

Аналіз ситуації показав, що атомна енергетика, яка в СРСР була складовою виробництва зброї масового знищення,  народжувалася у відомстві Берії, працівників якого автори книги називають “справжніми професіоналами”. Але ми пам’ятаємо, скільки ці “фахівці” знищили українців й представників інших етносів.

Ми сподіваємося, що Президент, уряд та народні депутати прочитають цю рецензію і зроблять відповідні висновки, аби діяльність нащадків відомства Беріїї припинити назавжди.

Голова УЕА “Зелений світ” Ю. Самойленко

 

 

Рецензію підготовлено на прохання

Української Екологічної Асоціації “Зелений світ”

 

Рецензія

на книгу

“Аварія на Чорнобильській АЕС. Досвід

подолання. Отримані уроки. Безпека АЕС.”

Автори: А. В. Носовський,

В. Н. Васильченко,

О. О. Ключников, Б. С. Прістер.

Під редакцією

доктора технічних наук,

професора Носовського А. В.

 

1. Вступна частина

Авторами книги є відомі в Україні вчені, які протягом багатьох років мали справу з чорнобильськими проблемами.

Головна мета публікації – відновлення довіри суспільства до галузі атомної енергетики, намір переконати населення України в необхідності експлуатації діючих та спорудження нових АЕС на нашій землі. Саме тому вони починають свою розповідь з уже далеких 60-х років, коли з’явилась ідея реакторів типу  РБМК, і закінчують поглядом у наступне 100-ліття, таким є очікуваний термін експлуатації нового укриття 4-го енергоблоку Чорнобильської АЕС.

Книга має чітку й зрозумілу структуру.

Частина 1. Історична. Знайомить читача з історією спорудження ЧАЕС, причинами та наслідками аварії 1986 року, створенням об’єкту “Укриття-1” та експлуатацією станції до її зупинки.

Частина 2. Сучасний стан. Висвітлено питання, пов’язані з виведенням ЧАЕС з експлуатації та перетворенням об’єкта “Укриття” в екологічно безпечну систему.

Частина 3. Проблеми й перспективи. Автори викладають власні погляди на уроки аварії, бачення майбутнього Чорнобильської атомної електростанції та атомної енергетики в цілому.

Відповідно до важливості тематики 43% тексту присвячено 1-й частині книги, 23% – другій, 34% – третій.

Відразу зазначимо – автори є палкими прихильниками атомної енергетики, власну позицію вони відстоюють у всіх частинах і главах свого твору. Про те, наскільки переконливими є їхні докази, ми поговоримо нижче, коли аналізуватимемо зміст твору. Зараз обмежимося одним зауваженням.

Майже одночасно з рецензованою книгою в Києві було опубліковано й презентовано книгу М. Карпана “Чорнобиль. Помста мирного атома.”, удвічі більшої за обсягом. Автор – один з небагатьох в Україні фізиків-атомників із глибокими знаннями теорії та досвідом багаторічної роботи на різних ядерних виробництвах, у тому числі на Чорнобильській АЕС до, під час і після аварії 1986 р. Було б некоректно порівнювати ці два твори, які мені довелося прочитати та проаналізувати в якості рецензента. Але одну суттєву відмінність хочу оприлюднити.

Існує поняття: атомна енергія, або енергія атома – це великий подарунок людству від природи. І є поняття: атомна енергетика – галузь, яка займається перетворенням атомної в інші види енергії. І робить вона це різними способами, із використанням різних технічних засобів.

Зрозуміло, що не довіряти атомній енергії безглуздо. А ось методам її перетворення в інші види можна, мабуть, необхідно й корисно для справи. М. Карпан у своїй фундаментальній праці аналізує саме розвиток технологій   використання атомної енергії. Він пояснює читачеві як військові технології з їх закритістю та підвищеним ризиком при експлуатації техніки, не доведеної до мирних стандартів, так і не встигнувши отримати необхідного розвитку, були передані з військового Мінсередмашу в Міненерго СРСР.

Автор чітко визначає причини відсутності довіри суспільства до атомної енергетики: “Випробування ядерної зброї, поточна діяльність атомного комплексу, Чорнобильська катастрофа, а також відомі факти аварій на атомних об’єктах поставили радіоактивне забруднення планети в ряд найнагальніших завдань, що вимагають невідкладного рішення. Тому, не дивлячись на перспективність ядерної енергетики, склалась стійка упередженість суспільства проти її розвитку” (стор. 152).

А. В. Носовський і його співавтори оцінюють ситуацію інакше: “Безпека ядерної енергетики набула особливої актуальності після аварії на Чорнобильській АЕС, яка поставила під сумнів розвиток цієї галузі” (стор. 5). Або: “Потужного удару по розвитку ядерної енергетики в 1986 р. завдала аварія на енергоблоці  №4 Чорнобильської АЕС.”

Маємо дві різні оцінки ситуації щодо недовіри суспільства до ядерної енергетики. І, відповідно, різні рецепти виходу з цієї ситуації:

М. Карпан: “Починати треба з відкритості та неупередженої правди, оцінки нашої “атомної історії” (стор. 152),

А. Носовський та інш. : “У зв’язку з втратою суспільством довіри до атомної енергетики від спеціалістів і вчених вимагається терпляче роз’яснення реального стану справ” (стор. 5).

Як бачимо, тут абсолютно зрозумілі слова: правда та довіра замінено туманним – терпляче, а вираз “атомна історія” на “реальний стан”.

Розглядаючи аварію на ЧАЕС в якості головної і єдиної причини “удару по розвитку атомної енергетики”, автори книги не виходять за межі історії і проблем цієї атомної станції та існуючої сьогодні технології виробництва електроенергії з використанням уранових реакторів.

За минулі 20 років, особливо після 1992 р., коли було зруйновано завісу секретності, про Чорнобильську АЕС та аварію 1986 р. написано дуже багато творів усіх жанрів. Щоб змінити думку суспільства про атомну галузь та причини аварії на ЧАЕС, потрібні нові факти, докази, аргументи, а не інтенсивність переконання людей у тому, що вони помилялись 20 років у своїх поглядах і оцінках.

Перш ніж перейти до аналізу основного тексту книги, зупинимося ще на одному загальному питанні, пов’язаному з історією радянської атомної енергетики, а саме з фактом успадкування Мінатоменерго не тільки недоведених до ладу реакторів, а й певних традицій в організації справи. Такий, навіть коротенький, аналіз стане нам у нагоді при розгляді чорнобильських подій, інтерпретованих авторами книги. Скористаємось оцінками самих фізиків-ядерників. Думку  М. Карпана ми вже згадали вище. Ось, що пише Б. І. Горбачов , відомий як палкий прибічник офіційної версії про дії персоналу, що призвели до аварії. “Фундаментальной причиной Чернобыльской аварии является принятие решения о передаче почти всех АЭС из ведения Министерства среднего машиностроения в ведение Министерства энергетики. В результате руководство атомными станциями из рук профессионалов перешло в руки совсем непрофессионалов”. ( Атом  в тигровой шкуре. М. 1998. Стор. 141). Що мав на увазі  Б. І. Горбачов під словом професіонал?

“ … единственной организацией, которая за последние 70 с лишним лет работала (в СССР. ВС.) професионально, были органы НКВД, их предшественники и наследники. И в тех случаях,  когда они выполняли общественно необходимые функции, и в тех случаях когда они выполняли преступные распоряжения руководства» ( стор. 126 ).

Не дивно, що державний злочинець Л. Берія в дійсності, на думку Б. І. Горбачова, був “професіоналом високого рівня”, “батьком радянської атомної бомби”, який перетворював у “лагерний пил” нерадивих працівників Мінсередмашу.

«Если бы руководитель этого злополучного эксперимента знал бы, что … понесет строгое наказание вплоть до превращения в «лагерную пыль», то он, конечно, не стал бы принуждать подчиненных продолжать работу …» (стор. 132).

Як бачимо, Б. І. Горбачов хоче переконати читача в тому, що професіоналізм і беріївська  дисципліна в Мінсередмаші забезпечували  безаварійність атомних реакторів типу РБМК, а ось у Міненерго без цих факторів усе скінчилось 1986 роком. Лукавить фізик-атомник.

 Про інші звичаї Мінсередмашу розповідає Олексій Матюнін – ветеран підрозділів особливого ризику. Читаючи його розповідь, розумієш, які методи роботи дісталися у спадщину Міністерству атомної енергетики. (газети “Пост Чорнобиль”, №№ 5, 6, 2006 р.)

“Перша важка радіаційна аварія в СРСР сталася 19 червня 1948 р., наступного дня після виходу атомного реактора по наробці оружейного плутонію на проектну потужність (комбінат “Маяк”). Стався “козел” кількох уранових блоків. Реактор зупинили і протягом 9 днів його чистили ручним методом. Уже на четвертий день увесь чоловічий персонал набрав установлену норму опромінення (25 рентген). Потім до роботи залучили солдатів будівельних частин. Солдатам дозиметрів не давали.

Через місяць після першої аварії, 25 липня 1948 р. на реакторі знову виник “козел”. Треба було зупиняти реактор, але з Москви надійшов наказ: “Ліквідацію аварії провести на діючому реакторі”. На війні це означало закрити дот власними тілами. Такий ремонт призвів до того, що в січні 1949 р. реактор зупинили для капітального ремонту. Виникла дуже складна проблема, як замінити канали і зберегти всі уранові блоки вже частково опромінені і дуже радіоактивні. Було прийнято рішення, в порушення всіх норм і правил, вручну піднімати блоки в центральну залу реактора, а після ремонту завантажувати їх у нові канали. Протягом 45 днів опромінили весь персонал об’єкту. І .В. Курчатов за два дні отримав дозу 250 рентген, його вивели із зали майже силою”.

Запам’ятаємо два методи Мінсередмашу: ремонт реактора під час аварії та видалення палива з аварійного реактора вручну. Ми ще повернемось до цих “методів”. Там же, в тому ж Мінсередмаші формувалось “професійне ставлення до ліквідаторів”.

О. Митюнін пише: “Кого лише не залучали в нашій країні у другій половині ХХ століття до ліквідації радіаційних аварій: солдатів, офіцерів різних міністерств і відомств, у військовозобов’язаних, призваних на спеціальні збори (т. зв. “партизанів”), курсантів і студентів, робочих і колгоспників, і навіть школярів. Минали роки, змінювались керівники держави, об’єкти аварій, не змінювались лише практика використання “ліквідаторів”.

Саме в Мінсередмаші народилась варварська система відносин “верхів” з персоналом.

О. Митюнін: “Керівники “атомного проекту” розуміли, що майбутні аварії доведеться долати в умовах підвищеного радіаційного фону. Вони мовчки примирились з думками про можливі жертви. Жертви ці планувались без записів у планах. Вони повинні були бути випадковими, непередбачуваними, такими, що стались з вини  самого персоналу”.

А як же виглядали справи щодо населення? Судячи з усього, для Мінсередмашу цивільне населення існувало в якості білих мишей та кроликів, призначених для експериментів.

Забігаючи трошки наперед, пошлемось на авторів рецензованої книги. “В СРСР з 1949 р. проводились інтенсивні  ядерні випробування і паралельно з ними – комплексні біологічні, медичні, радіаційно-фізичні дослідження, на основі яких не лише аналізувався натурний досвід, але й розроблялись принципи захисту людей, потрапивших під вплив радіоактивних речовин, тобто розроблялась вітчизняна система радіаційної безпеки людей, крім того, наслідки радіаційного впливу на людей вивчались в ситуаціях, які були, наприклад, на Уралі, де відносно великі території виявились забрудненими радіаційними викидами”. (стор. 110).

Зворушливо до сліз.

Але до цього треба додати деякі факти. Відомо, що деякі місцевості за Уралом забруднювались цезієм-137  і стронцієм-90 штучно, з літаків, а потім “наука” вивчала наслідки. Відомо також, що в 1986 р. після аварії ніякі прохання до влади СРСР передати наслідки всіх досліджень, про які сказано вище, медикам для захисту ліквідаторів і населення постраждалих районів, ні до чого не призвели.

Секретність і жорстокість – ось головні ознаки діяльності відомства “видатного професіонала” Л. Берії. І ніякі потуги “непрофесіоналів” позбавитись спадщини Мінсередмашу і перейти на роботу відповідно загальнолюдським відносинам не змогли врятувати персонал Чорнобильської АЕС від негативного впливу цієї спадщини.

Перейдемо до аналізу змісту книги.

 

2. Частина  І. Історична

Як уже відмічалось вище, Частина І присвячена питанням, пов’язаним з аварією на ЧАЕС та подіям після аварійного періоду. Саме ця тема завжди викликала найбільший інтерес як у населення так і у спеціалістів, що цікавляться чорнобильською проблематикою. Населення, звичайно, отримує інформацію про нові дані щодо обставин і причин аварії з газет, журналів, радіо-  та телепередач, спеціалісти – із наукових публікацій, яких з’являється з кожним роком усе менше і, на жаль, невеликими тиражами.

У цьому процесі пошуку дійсних причин Чорнобильської катастрофи неважко виділити три етапи.

Перший, від 1986 до 1991 року, коли панувала єдина, так звана «офіційна» версія, створена комісією Б. Є. Щербини, спочатку відхилена 3-го липня 1986 р. на таємному засіданні Політбюро ЦК КПРС, а потім схвалена тим же Політбюро 20 липня й опублікована в пресі. МАГАТЕ не відхилила у серпні 1986 р. цієї версії, надавши певним науковцям і спеціалістам можливість досхочу познущатись над персоналом Чорнобильської АЕС.

Закінчення першого і початок другого етапу ознаменувала поява в 1991 році доповіді Комісії Держпроматомнагляду СРСР «Про причини та наслідки аварії на 4 блоці ЧАЕС 26 квітня 1986 р.».

Не відкидаючи офіційної версії 1986 р., Комісія доповнила її важливою інформацією: «Начавшаяся из-за действий оперативного персонала Чернобильская авария приобрела неадекватные им катастрофические масштабы вследствии неудовлетворительной конструкции   реактора».

У доповіді комісії ДПАН наведено перелік недоліків реактора РБМК, відступів у проекті від існуючих норм та правил проектування АЕС. 

Після появи доповіді табір дослідників причин аварії та авторів публікацій розділився на два легіони: прибічників реактора та захисників персоналу. Протистояння «стінка на стінку» тривало досить довгий час із перемінним успіхом.

У 1992 р. нарешті відмінили секретність чорнобильських документів і захисники персоналу з полегшенням зітхнули. Останні відголоски звинувачень персоналу в причетності до катастрофи пролунали в 1996 р. у окремих доповідях на щорічних конференціях, а, починаючи з 1997 р., в серйозних  наукових роботах звинувачення оперативного персоналу взагалі зникають.

 У 1997 р. в Україні видано монографію «Об’єкт “Укриття”. Історія, стан і перспективи.” Автори цього глибокого за змістом, переконливого за доказами твору, відомі вчені і спеціалісти: В. Н.  Герасько, О. О. Ключников, А. А. Корнєєв, В. І. Купний, А. В. Носовський, В. Н. Щербин на основі власних досліджень, спираючись на достовірні документи і факти узагальнили отримані результати такою фразою:

“Авария на 4-м энергоблоке Чернобыльской АЭС, возникшая из-за недостатков конструкции реакторов РБМК, стала самой крупной техногенной катастрофой глобального масштаба” (стр.212).

Автори не вважали свою роботу кінцевою, визнали, що не змогли відтворити повністю обґрунтованого внутрішньо непротирічного сценарію аварії. І це правильно, бо навіть у них ще не було усієї інформації щодо дійсних причин аварії. Проте, саме це унікальне наукове видання можна вважати початком третього, очевидно, останнього етапу пошуку істини в Чорнобильській трагедії.

1998 рік ознаменувався не лише новими науковими дослідженнями, в яких уже не було місця недостовірним даним. У Москві у видавництві “Воениздат” вийшов із друку двотомник “Москва – Чорнобилю”. В ньому вміщено понад 100 статей, авторами яких є вчені, спеціалісти багатьох професій, військові різних родів військ, працівники органів управління, керівників держави, міністерств і відомств, працівники атомних станцій, проектувальники, конструктори реакторів та обладнання АЕС. Усі вони – активні учасники подій, пов’язаних з ЧАЕС, 4-м блоком, аварією та ліквідацією її наслідків.

Написано про все чесно, відверто, без озирання на секретність та офіційні  версії.

Здавалось, що ще треба для того, щоб на офіційному рівні визнати минулі помилкові пояснення, чітко визначити дійсні обставини та причини катастрофи і, нарешті, відновити справедливість щодо персоналу?

Відкриваючи рецензовану книгу, я був переконаний, що співавтори монографії  “Об’єкт “Укриття” (1997 р.)  за 9 років (!) роботи в науці, маючи під рукою абсолютно всі вихідні дані і документи, зробили крок вперед і зараз, у 2006 р., нарешті поставлять крапку після останнього етапу пошуку істини.

На жаль, перед нами сумна картина. Виявляється, в питанні причин аварії автори   нової книжки навіть відступили від своєї позиції 1997 року аж на 5 років, тобто повернулись до висновків комісії М. О. Штейнберга. Вони пишуть :

“В результате нескоординированности действий  и недостаточного уровня культуры безопасности сотрудников станции операторы выполняют ряд операций, не соответствовавших установленным нструкциям по безопасности и создавших опасную ситуацию. Ситуация усугубилась серьезными недостатками в конструкции реактора, что делает ядерную установку потенциально неустойчивой и может легко привести к аварии в случае ошибок операторов» (стр. 18).

Це принципове питання, тому, зупинимось на ньому докладніше.

У посібнику для підготовки персоналу ЧАЕС щодо фізики РБМК-1000 проблемі стійкості реактора приділено цілий розділ.

Автори посібника, фізики ЧАЕС, пояснюють персоналу, що теоретичні дослідження та досвід експлуатації перших блоків РБМК-1000 показав, що реактори нестійкі. Більш того, характер змін ефектів реактивності в процесі його  експлуатації такий, що стійкість погіршується.

Реактор нестійкий, коли дія оператора по зміні певного параметра не приводить до очікуваного ефекту під впливом внутрішнього ефекту, існуючого в реакторі за проектом. Знаючи ці особливості реактора, оператор діє так, щоб не створити аварійну ситуацію. Але він безсилий, якщо фактичний ефект у реакторі не відповідає відомому йому (оператору) проектному значенню.

Завдання творців реактора – зробити його стійким відносно усіх можливих дій оператора.

У нашому випадку проектний  ефект реактивності (паровий) мав знак мінус, а насправді виявився позитивним. Про це стало відомо вже після аварії і помилку виправили. Дія аварійної  зупинки реактора (А3-5) за проектом гасить  ланцюгову реакцію за кілька секунд, вносячи в реактор від’ємну реактивність. У дійсності натиснення кнопки А3-5 призвело до внесення позитивної реактивності внаслідок  помилкової конструкції  стержнів. Після аварії їх замінили. Усі інші дії персоналу, хоча і виходили за межі регламенту, не призводили до  аварії. Вони були свідомими, викликаними поточною необхідністю. Тому формула причин аварії, наведена на стор. 18 книжки, не зовсім коректна у розміщенні акцентів. Персонал взагалі був безсилий в даному випадку врятувати ситуацію. А ось творці РБМК могли. Бо їх неодноразово попереджували вчені і спеціалісти про  негативні і небезпечні властивості реактора. Більш того, пропонували методи вирішення цієї проблеми.

Повертаючись до першого періоду пошуку причин аварії, точніше – до  офіційної версії, автори вживають просто-таки дивні визначення. Наприклад, чорнобильську катастрофу характеризують як “випадкову техногенну аварію” (стор. 109), наслідки пояснюють так – “радіаційний вплив на населення був в цілому незначним” (стор. 8), “діагноз променевої хвороби було поставлено лише 134 потерпілим” (стор. 9 ). Ставлення людей до аварії на ЧАЕС вони пояснюють “неправильним розумінням впливу іонізуючого опромінення на організм людини” (ст. 9) тощо.

Популярна розповідь про реактор РБМК-1000 блок № 4 ЧАЕС, станцію в цілому, про її проектування та будівництво не містить ніяких елементів  аналізу, не згадується жоден з численних недоліків у науковій  базі, проекті, обладнанні, будівництві, технологічній та нормативній документації. Отже, все було спокійно і надійно аж до аварії, яка сталась 26 квітня 1986 року о 01 год. 23 хв. 40 сек. під час випробувань обладнання на блоці  № 4, який зупиняли на ремонт.

У невеликому обсязі рецензії неможливо навести повний текст пояснення про дійсні обставини та причини катастрофи.

Тому ми наведемо лише коротеньку довідку про дійсний  сценарій Чорнобильської катастрофи, відтворений  в 1999-2005 р. групою незалежних експертів Української академії наук на основі аналізу достовірних фактів і документів.

... Наукова ідея реактора РБМК мала ряд положень, помилковість яких проявилась лише в процесі експлуатації АЕС цими реакторами:

Перше. Конструкція активної зони (АЗ), складена з окремих технологічних каналів, кожний з яких є окремим міні-реактором, дозволяє  створювати енергоблоки будь-якої потужності (1000, 1500, 2000, 2400, 3000, 3600 мвт і більше) шляхом збільшення потужності ТК або їх кількості в АЗ; (Спростовано аварією 1986 р.).

Друге. Конструкція АЗ і керованість реакторної установки дозволяють створити таку систему управління і захисту (СУЗ), яка б забезпечувала можливість ліквідації проектних (ПА) і максимальних проектних аварій (МПА) без повного зупинку реактора, а лише зниженням потужності  на час ліквідації. (Явно запозичено з досвіду ВО “Маяк” і спростовано аварією 1986 р.)

Третє. Аварійні ситуації, ПА та МПА на блоках з реакторами РБМК є подіями детермінованими, тому їх можна заздалегідь визначити (що і зроблено авторами РБМК), а гіпотетичні аварії (МГА або катастрофи) є подіями ймовірними (стохастичними), запобігти яким неможливо. (Суперечить сучасній теорії катастроф).

У той же час базове, абсолютно вірне положення  ідеї: “реактор  РБМК є  підсистемою загальної системи, до складу якої входять крім реактора, контур техноносія, електричний контур СУЗ та  СЛА (система локалізації аварій), тому розглядати або вносити зміни до будь-якої з цих підсистем, без врахування останніх неприпустимо” було порушено самими авторами в 1985 р., що мало трагічні наслідки.

... Проект енергоблоку № 4 (в складі 2-ої черги ЧАЕС) мав серйозні недоліки, відмічено експертизою і визнано замовником. Але замість докорінної переробки проекту, під тиском “зверху”, обмежились внесенням змін в систему локалізації аварій. Ці зміни лише погіршили проект і стали однією з причин  зародження  руйнівних  процесів у квітні 1986 р.

... В процесі спорудження  4-го блока будівельники припустились помилок у спорудженні конструкцій, саме систем локалізації аварій, що проявилось 26.04.86 р. і посилило розвиток руйнівних процесів.

... Експлуатація ЧАЕС  до катастрофи.

У березні 1985 р. на всіх енергоблоках ЧАЕС фактично було розпочато масштабний експеримент з перевірки одного з положень ідеї авторів РБМК про можливість підвищення  потужності реактора без змін в інших підсистемах енергоблоку. В технологічний регламент експлуатації було внесено зміни, що дозволяли підвищити теплову потужність блоків  № 1  та № 2  на 5%, а блоків № 3  та № 4  на 2%.

У 1985 р. виробництво електроенергії у порівнянні з 1984 р. зросло по ЧАЕС на  4,1% по блоку № 4 – 10,6%.  Фактичні дані  за січень-квітень 1986 р. свідчать, що річні показники виробництва електроенергії мали зрости в порівнянні з 1984 р.: по ЧАЕС на 10%, по блоку  № 4 – на  35,5%.

Основним  “експериментальним” об’єктом став блок  № 4, де у квітні 1986 р. (з 01 по 23 квітня) з участю працівників НІКІЕТу виконувались дослідження в А3 за спеціальною програмою.

Інтенсифікація виробництва електроенергії протягом року (квітень 1985 – квітень 1986) негативно відбилась на технічному стані всіх енергоблоків ЧАЕС. Але для підтвердження успішного закінчення експерименту, який мав загально-галузеве значення, Міністерство прискорило початок зупинки на ремонт 4-го енергоблоку, який мав найвищі виробничі показники. Авторам і замовникам цього експерименту було необхідно показати, що обладнання знаходиться в нормальному стані, навіть при таких космічних обсягах виробництва енергії.

Чим все це скінчилось для енергоблоку № 4 добре відомо.

25 квітня вийшов з ладу турбогенератор №1 першого енергоблоку. Довелось зупиняти і цей блок. Зупинку почали з 0 год. 26 квітня. Одночасно виходить з ладу система охолодження блоку  № 2. Персонал неймовірними зусиллями попереджає системну аварію. Розвиток аварії на блоці №3 силами персоналу вдалось зупинити.

Авантюра з безпідставним  підвищенням потужності на діючих РБМК закінчується  26 квітня 1986 р. зупинкою всіх  4-х енергоблоків ЧАЕС.

1-й енергоблок – аварія в турбінному цеху;

2-й енергоблок – аварія в насосній групі;

3-й енергоблок – аварія в системах вентиляції;

4-й енергоблок – максимальна проектна аварія, що переросла в МГА (катастрофу).

Замість нагород і премій маємо те, що маємо. МГА на 4-му блоці локалізується до 16-ї години  26 квітня. Але о 21 год. 30 хв.  розпочинаються процеси катастрофічного рівня, після закінчення яких повна втрата блоку стає невідворотною. Читач може самостійно порівняти оцінку  катастрофи, зроблену  в 1986 р., з  оцінкою, побудованою на достовірних фактах і документах. Ми тільки зробимо ряд зауважень.

 

Як випливає з тексту книги, автори не виконували жодних досліджень причин аварії та розвитку аварійного процесу. Це ключове питання вони залишають відкритим, але чомусь роблять дивну заяву:

«Настоящая книга подитоживает взгляд на проблемы, связанные с аварией на Чернобыльской АЭС, в ней читатель знакомится  с особенностями реакторов РБМК, причинами и последствиями аварии» (стор. 3).

Адже в книзі не має і згадки про наукові, проектні, конструктивні, технологічні, експлуатаційні недоліки РБМК-1000, які мали безпосередній зв’язок з катастрофою. І це через 20 років після трагедії та майже  15 років після відміни секретності!

Аналізувати та рецензувати матеріали, зміст яких був відомий в минулому столітті, не має ніякого сенсу. Адже все, що було сказано і написано до 1992 р., не мало ніякого відношення до дійсних причин аварії на ЧАЕС.

А того, що мало відношення, автори книги чомусь не включили до свого твору. З цього випливає логічний висновок: перед нами ще одна спроба приховати від суспільства правду про Чорнобильську катастрофу, з метою виправдання  атомної енергетики, як галузі, та перекласти вину на персонал і випадок.

 Навряд чи подібний підхід підвищить  авторитет атомної галузі в очах суспільства.

Повертаючись до офіційної версії аварії, автори книги не могли обійти увагою її головну ланку – випробування турбогенератора в режимі вибігу з навантаженням власних потреб енергоблоку (стор. 18-20).

Про цей  “експеримент” написано дуже багато, але в поясненнях  різних авторів є немало розбіжностей і неточностей. Є вони і в рецензованій книзі. Пояснення на стор. 18 має кілька неточностей, крім того не згадано деякі  принципові моменти події.

Перш за все, треба було пояснити читачеві, що випробувалась одна з трьох підсистем безпеки, яка відповідає за надійне електроживлення третини обладнання енергоблоку. Останні дві третини живились від постійних джерел, бо ТГ-7 був зупинений.

По-друге, ця підсистема (СБ-3) включається у випадку появи сигналу  А3-4 (автоматичний захист, при якому у випадку МПА теплова потужність реактора знижується до 20% номіналу (640-700 Мвт), а персонал має 4 години на усунення аварії).

По-третє, підсистема СБ-3 (як і дві інші) розрахована лише на одну з можливих аварій: або МПА (розрив контуру теплоносія), або знеструмлення власних потреб у межах СБ-3, а не всього блока. Одночасно поява двох  аварійних ситуацій навіть не передбачалась проектом. У СБ-3 проектувальники передбачили використання дизельгенератора  № 6 для живлення аварійних насосів від початку аварії до включення постійного охолодження аварійної половини реактора. На час розвороту ДГ-6 і включення насосів живлення повинно було здійснюватись за рахунок власного вибігу насосів (ГЦН). Невідомо, кому належить ідея спільного вибігу турбогенератора й насосів. Сама по собі ця ідея хибна, що й показали всі попередні випробування, а Доллежаль назвав цю ідею “дурацкой”.

Взагалі, вибіг не  може розглядатись як робочий елемент у будь-якому агрегаті, тим більше, в небезпечному. Тривалість вибігу використовують як діагностичний засіб для мас, що обертаються. Для турбоагрегатів, наприклад, на заводі-виробнику визначають час вільного вибігу нового агрегату, який повністю відповідає вимогам якості. Відмічають цей час у паспорті. Перевірка агрегату на час вільного вибігу виконується з певною періодичністю й обов’язково – при кожній зупинці на ремонт. За фактичним часом вибігу оцінюють стан агрегату на момент випробування. Якщо він менше проектного – шукають дефекти і ліквідують їх. Розрахувати точний час вибігу неможливо. Саме тому використання вибігу в системах безпеки лише зменшує надійність цієї системи. При поєднанні вибігу двох різних агрегатів можна отримати час, менший за час вибігу кожного з них.

Автори РБМК мали на увазі лише використання насосів із маховою масою не менше 15000 кг.м²  без визначення точного часу вибігу.

Випробування ТГ-8 на вибіг виконувалось за спеціальною програмою, розробленою на ЧАЕС групою спеціалістів.

Автори книги вважають, що “програма випробувань відповідала діючим на той момент вимогам. Вони повинні були проводитись у режимі пониженої потужності …” (стор. 19).

На нашу думку, програма взагалі не витримує ніякої критики і є однією з причин не умовної, а справжньої аварії на 4-му енергоблоці.

Після сигналу МПА система УСБ-3 запускає дизельгенератор, відключає агрегати від шин 8-РНА, і готується включати агрегати, передбачені програмою. Але із закінченням вибігу  в СБ-3 виникає справжня аварійна ситуація:  “знеструмлення власних потреб.” На табло з’являється цей сигнал, що означає збіг двох аварій, на що УСБ-3 не розрахована. Система аварійно відключалась, а її споживачі залишились без живлення. Серед цих споживачів були і загальноблочні установки: система ветиляції, система локалізації аварій та інш. Системи зупинились, а дизель-генератор, який майже вийшов на потужність, потрапив в аварійну ситуацію. В дизельній виникла пожежа.

Проектом і регламентом визначено, що у випадку не спрацювання А3-4 автоматично (або вручну), включається А3-5 і реактор глушиться.

Поглянемо на хронологію подій під час “вибігу”. В офіційній версії вибіг ТГ-8 розпочався о 01 год. 23 хв. 06 сек. і закінчився появою сигналу А3-5 о 01 год. 23 хв. 40 сек. Останні цифри наводять і автори книжки без посилання на джерело інформації.

На стрічці запису приладу натиснення кнопки МПА було зафіксовано о 01 год. 18 хв. 52 сек. (розпочався вибіг), а о 01 год. 19 хв. 34,5 сек. усе скінчилось. На стрічці ДРЕГ зафіксовано кнопку МПА о 01 год. 18 хв. 52 сек., а далі записів не має аж до 01 год. 23 хв.

Отже, частина записів стерта, а частину перенесено в інше місце. Хто і навіщо фальсифікував хронологію подій? Чому через 20 років після аварії вчені, у яких безумовно, є всі записи приладів, наводять у своїй книзі недостовірні дані?

Через 8 сек. після 01 год. 23 хв. 40  сек. записи припиняються і відновлюються лише о 01 год. 40 хв., коли реакція в реакторі вже припинилась.

Щоб знайти пояснення причини фальсифікації хронології вибігу розглянемо події, що сталися після появи сигналу А3-5 (01 год. 23 хв. 40 сек.)

Автори сумлінно переписують пояснення перебігу подій з офіційної версії: стержні СУЗ вносять позитивну реактивність, розгін реактора, вибухи, зруйнування А3 і блока, викид радіоактивності на висоту 1 км, початок пожежі.

І далі : “Пожежі погашено о 5.00 того ж дня, але того ж часу починається горіння графіту в реакторі. Викид продовжується приблизно 20 днів …” (ст. 21)

І далі: “ядерне паливо в кількості 190 тон від вибуху в активній зоні розсіялося по приміщенням блоку, по вентиляційній трубі, оточуючій  території. Навколо блоку лежали фрагменти активної зони, уламки збірок і твелів, графітові блоки. Потужність дози біля блоку складала 2000 рентген на годину” (стор. 24).

Отже, катастрофа!

Якби все було так, то довелось би негайно евакуювати  весь персонал ЧАЕС, населення м. Прип’яті і 10-км зони. Але цього не сталось і автори вносять поправку у своє пояснення:

“До полудня 26 квітня в місті встановлюється постійний контроль за радіаційною обстановкою. В кінці дня (21 год. 30 хв. 13 сек.), після того, як почалось горіння графіту, приймається рішення про евакуацію жителів. … Евакуація починається о 14 год. 27 квітня” (стор. 31). То скільки разів і коли загорався графіт?

Як бачимо, в ніч з 25 на 26 квітня на 4-му блоці ЧАЕС сталася МПА з локальним викидом незначного обсягу радіації, а справжня катастрофа з горінням  графіту, руйнуванням реактора і глобальним викидом  почалась через 20 годин після припинення реакції у реакторі.

Для того, щоб  приховати бездумний експеримент із потужністю 4-го блока та неспроможність галузі запобігти катастрофі за 20 годин часу, пішли на оману. Зблизили дві події: вибіг ТГ-8 і вибухи з 21 год. 30 хв.

Є інформація, що вночі 26. 04. робились спроби витягти з реактора тепловиділяючі збірки і ця робота виконувалась оперативним персоналом ЧАЕС (Пригадаймо ВО “Маяк” 1948 р.).

“Нам наказували і ми йшли”, – розповів рідним перед смертю один з учасників цієї операції (Ще раз пригадаймо ВО “Маяк” 1948 р.).

24 квітня 2006 р. Президент України В. А. Ющенко заявив про необхідність опублікувати дійсні масштаби аварії. Цікаво, як буде виглядати  книжка, видана  до 20-ї річниці трагедії? Навряд чи така публікація додасть авторитету атомному відомству, яке втягує зараз Україну в авантюру ще більш небезпечну, ніж Чорнобильська катастрофа.

Перейдемо до глави 2. Створення об’єкту “Укриття”.

Зміст глави 2 нагадує попередню главу: уся інформація відома й опублікована неодноразово. Взагалі в проблемі “Укриття” є два ключових питання: надійність конструкцій та обсяги радіоактивності всередині блоку.

Для розповіді про спорудження “Укриття” автори використали текст із книги “Об’єкт “Укриття”, історія, стан і перспективи” (1997 р.), тому зауважень по суті  цього матеріалу немає. Проте, сьогодні, коли є відкритими дані про  дійсний стан речей, можна було розповісти про головну особливість спорудження “Укриття”. Світова історія будівельної справи не має аналогів проектування та спорудження подібних об’єктів у такій радіаційній ситуації.

Видатний союз будівельників і атомників!

Тому, на нашу думку, було б більш  доцільно використати розсекречені матеріали Урядової комісії Б. Є. Щербини та опергрупи Політбюро ЦК КПРС М. І. Рижкова, в яких є дійсно цікава і важлива інформація про історію спорудження “Укриття”.

Щодо обсягів радіоактивності, наведені в книзі дані можна  розглядати лише як одну з версій.

Наприклад: М. Карпан – оцінює залишки ядерного палива в блоці пв 30 тон.

Глава 3. Експлуатація ЧАЕС після аварії.

Аварія на 4-му блоці ЧАЕС висвітлила багато недоліків у всіх ланках атомного енергетичного відомства. Було зроблено певні висновки.

Поглянемо на реакцію керівництва  галузі на уроки аварії.

Урок перший. Ідея підвищення потужності блоків понад проектний рівень закінчилась провалом у квітні 1986 р.,  саме на Чорнобильській АЕС.

  У Росії перш за все понизили потужність РБМК до 70% і провели серйозну реконструкцію блоків.

Наведемо дані по ЧАЕС за показниками коефіцієнту використання встановленої потужності (КВП): (див. табл.)

рік    квп,%         рік    квп, %       рік    квп, %

      

1979   66,3 (+14,2)  1987   67,2 (+22,3) 1993   72,3 (+42,3)

1981   75,2 (-5,3)   1988   74,7 (+7,5)  1994   59,4 (-12,9)

1982   65,7 (-9,5)   1989   77,1 (+2,4)  1995   74,1 (+14,7)

1983   71,0 (+5,3)   1990   65,9 (-11,2) 1996   76,1 (+2,0)

1984   79,9 (+8,9)   1991   58,3 (-7,6)  1997   54,8 (-21,3)

1985   83,4 (+3,5)   1992   30,0 (-28,3) 1998   54,2 (-0,6)

1986   44,9 (-38,5)  1999   37,9 (-16,3) 2000

 

Невже не зрозуміло, до чого призводить захоплення великими показниками? У 1986 р. планувалось досягти квп на ЧАЕС 88,6%, а на 4-му блоці – 104% за номінальною та 106% за проектною потужністю. В 1988, 1989, 1993, 1995, 1996 р.р. ситуація повторюється з тим же результатом у наступному.

Чорнобильська АЕС продовжує, як і до аварії, працювати ніби на гойдалці, втрачаючи енергоблоки один за одним. Нарешті у 2000 р. усе закінчується зупинкою блоку №3.

Другий урок: на діючій АЕС небезпечно проводити наукові експерименти.

Автори повідомляють:

“Організаційні заходи із забезпечення безпеки  визначили експлуатацію блоків лише в базовому (проектному – В.С.) режимі, а також заборону на проведення будь-яких дослідницьких  та експериментальних робіт на діючих  блоках” (стор.73).

Щодо перевищення потужності ми вже знаємо, а як же справи з експериментами? Читаючи книгу, дізнаємося – все в порядку. Ніяких експериментів після аварії не було.

Іншої думки  з цього приводу начальник лабораторії НІКІЕТ В.П. Василевський. У своїй статті “Пускові роботи після аварії” у першому томі “Москва – Чорнобилю” він пише:

“Для определения фактического  эффекта реактивности при сливе воды из топливных каналов необходимо было выполнить его прямые измерения в реакторе 1-го энергоблока ЧАЭС. Лаборатория  № 42  НИКИЭТ выполнила расчеты. Это был ответственный шаг – никогда прежде слив  воды из активной зоны реактора, работающего в энергетическом режиме, не производился. И далеко не всем хотелось подписываться под таким решением».

Проте охочі знайшлись, серед них і ті, хто проводив на 4-му блоці виміри у квітні 1986 р.

«Таким образом, было получено разрешение на прямое измерение эффекта реактивности в натуральных условиях».

Як пізніше виявилось, цей показник у кожного реактора різний, його можна визначити лише експериментально, запустивши реактор. Але це дуже небезпечна справа, тому ніхто її не виконував на інших АЕС. Для 4-го блоку вважалось, що ефект із мінусом, а виявилось, що він позитивний.

В. П. Василевський подовжує:

“Обезвоживание реактора 1- го энергоблока  АЭС производилось дважды: 9 сентября на «старой» загрузке активной зоны и 25 сентября после установки 30 стержней дополнительных поглотителей. ТВЭЛы реактора за 3,5 часа после обезвоживания разогрелись до 1300-1400^о С. За это время все физические эксперименты были закончены и активная зона заполнена водой.

 Активная зона 2-го блока ЧАЭС обезвоживалась также  дважды: 12 октября при  31 загруженом стержне-поглотителе  и 31 октября при 81 стержне-поглотителе».

Віддамо шану вченим, які виконали ризиковані експерименти, що дозволило ввести в дію 1-й, 2-й, а згодом і 3-й енергоблоки. Але навіщо через 20 років замовчувати цей факт і, більш того, вести мову про якусь «заборону експериментів на діючих реакторах»?

Тим більше, що тут і секретів ніяких немає.

3.3. Експлуатаційний персонал. Автори уникнули розповіді про персонал ЧАЕС, що працював до і після аварії. У книзі розповідається про новий  персонал. Вірніше, про роботу з персоналом.

Порівнювати професійний рівень доаварійного і післяаварійного складу працівників ЧАЕС некоректно, тим більше, що не існує методики такого порівняння. Але можна стверджувати, що доля і перших, і других дуже близька. Перші працювали з розумінням, що попереду на них чекають  неприємності з таким реактором, а другі бачили до чого призведуть наміри посадовців зупинити діючі атомні гіганти.

Тому розповідь про персонал ЧАЕС вимагає окремого глибокого аналізу і серйозного підходу до розповіді.

Глава 4. Дози і наслідки опромінення.

 Ця тема – найбільш болючіша з усіх інших, тому, на нашу думку, її не можна висвітлювати похапцем, без серйозних доказів. Автори наводять кількісні показники доз, отриманих різними категоріями людей, які зазнали опромінення  внаслідок аварії.  Звідки вони взяли ці дані, не вказано.

Пошлемося на дані корифеїв цієї справи, опубліковані у монографії «Чорнобильська катастрофа» ( К.: Наукова думка,1996 р.):

1. Опромінення евакуйованого населення :

«Індивідуальні дози евакуйованих досі невідомі».

2. Персонал ЧАЕС та пожежники:

“Даних індивідуального дозиметричного контролю за період з 26.04. до 06.05.1986 р. немає, хоча дози представників цієї групи, як правило, великі (верхня межа 100-300 бер)”.

3. Відряджені особи: «Було організовано дозиметрію цієї категорії учасників АНА, якість і вірогідність дозиметричних даних у ряді випадків залишають бажати кращого».

4. Кадрові офіцери, інші роди військ, МВС, КДБ:

«На початковому етапі аварії дозиметрія цієї категорії не проводилась».

5. Резервісти Радянської армії – найчисленніша група серед учасників ЛНА:

«Тут найбільша невизначеність величин доз. Індивідуальний дозиметричний контроль у військових частинах було організовано на неналежному рівні, у деяких випадках дані дозиметрії навмисне викривлялись у бік заниження з метою неперевищення аварійної максимальної дози. До цього часу дози найбільш опромінених груп учасників  ЛНА не відомі і потребують ретроспективного аналізу та ревізії» (стор. 415).

Автори наводять інформацію про медичні наслідки опромінення. Навряд чи це коректно, бо зробити оцінку, не маючи точних даних про дози, неможливо. Проте в книзі наведено ряд конкретних показників, які викликають великий сумнів.

«У цілому в результаті аварій та радіаційних інцидентів на підприємствах колишнього СРСР, включаючи аварію на ЧАЕС, кількість осіб з гострими радіаційними ураженнями  складає 568 чол., з них 40% – постраждалі в Чорнобилі, 25% – в результаті аварій на підводних човнах, 20% – професійні працівники атомної промисловості; 15% – від різних інцидентів.”

 За даними Опергрупи Політбюро ЦК КПРС число осіб з діагнозом гострої променевої хвороби лише за період 05.05.86 р. до 20.05.86 р. склала 3578 осіб, у т. ч. 86 дітей.

Ще більш вражаючі цифри знаходимо  в «Аналітичному огляді. Про стан здоров’я працівників Мінатому” (Бюлетень ядерної та радіаційної безпеки. 1999. №4 стор. 20-21),

Посилаючись на це джерело, М. Карпан у своїй книзі “Чорнобиль. Помста мирного атома” навів дані, призначені, очевидно, лише для працівників Мінатома:

Масштаби радіаційного враження населення планети в ХХ ст. в  результаті розвитку атомної індустрії мають такий вигляд:

1. Загальне число жертв від ядерних випробувань дорівнює 1 млрд. 138 млн. осіб.

2. Загальне число жертв від виробництва ядерної зброї – 3,2 млн. осіб.

3. Загальне число жертв від радіаційних аварій, пов’язаних з військовим виробництвом (Уіндскейл, Південно- Уральська, Чорнобильська та ін.) – 1 млрд. 156 млн. осіб.

4. Загальне число жертв від виробництва електрики на АЕС – 21 млн. осіб.

5. Загальне число жертв від аварій на АЕС – 15 млн. осіб.

6. Загальне число жертв від медичного радіаційного враження – 4 млн. чоловік.

Таким чином, загальна кількість жертв атомного століття від раків, генетичних уражень  та вроджених уродств складає 2 млрд. 337 млн. чоловік. У результаті замість прогнозованих 8-ми з лишнім млрд. осіб на кінець століття на землі проживало  6 млрд.

Виникає закономірне запитання: чому Чорнобильська АЕС фігурує  аж у трьох (!) пунктах з 6-ти (п.п.3, 4, 5)? Яке відношення має станція до військового виробництва? Адже відповідно вимогам нормативних документів по проектуванню АЕС, станції можуть мати лише  одну функцію – виробництво енергії.

Про будь-які інші функції ЧАЕС та енергоблоку №4 ніколи не було жодних повідомлень. Вперше подібне повідомлення  з’явилось в книзі, яку ми розглядаємо:

«Крім виробництва електроенергіі на Чорнобильській АЕС у 1983 р. (рік уведення в експлуатацію енергоблоку №4; В.С.) було освоєно технологію нейтронного легування кремнію. Вироби з легованого кремнію застосовуються в перетворювальних електричних підстанціях, приладах електронної техніки тощо. Головними споживачами легованого кремнію, що виробляється на Чорнобильській АЕС, були підприємства України та Росії, здійснювалися також поставки зарубіжним фірмам.

Всього за період експлуатації АЕС до зупинки  блоків (фактично 2,5-3 роки – В.С.) було вироблено близько 60 тон легованого кремнію, що складає 75%  всього виробництва в колишньому СРСР “ (стор. 75).

Додамо, що опромінення кремнію здійснювалося в технологічних каналах діючих реакторів. У яких саме каналах, в якій кількості одночасно і як невідомо, бо ця робота була засекреченою.

Як бачимо, чиновники Міністерства і вчені мужі робили на ЧАЕС все, що хотіли, бо не боялись (за словами Б. І. Горбачова, до речі, теж спеціаліста з питань виробництва кристалів методом опромінення в реакторах – В. С. ), що їх “перетворять у лагерний пил.” Не дивно, що дехто з них роками любив звинувачувати оперативний персонал у “непрофесійності” та “порушенні правил експлуатації  реактора.”

Адже відомо, що кремній або сіліцій (хімічний знак Sі) при певних умовах вступає в сполучення з воднем, утворюючи газ силікоетан та рідину силікоетан. Суміш цих сполучень сама собою спалахує в повітрі (подібно нечистому фосфористому водню), утворюючи клуби білого “диму”.

Свідки вибухів на 4-му блоці квітня згадували, що в небо піднялась хмара білого кольору, схожа по формі на дирижабль.

Невже цей факт не заслуговував на увагу дослідників Чорнобильської катастрофи? Як і знайдені частки ядерного палива із збагаченням 27% по урану-235 (замість 2% по проекту)?

Як бачимо, нашій науці до вподоби лише офіційна версія причин і наслідків Чорнобильської катастрофи. Її представники вперше не бажають визнавати реального стану речей. Продовжують діяти методами перших післяаварійних років. Вони переконані в тому, що треба і надалі “терпляче роз’яснювати” суспільству, якою надійною і безпечною є атомна енергетика і наша українська  атомна галузь.

Чого варті лише оці гасла:

«Атомная энергетика – экологически наиболее чистая отрасль энергетики и, одновременно, наиболее рентабельная» (стор. 238).

«Атомная энергетика требует демонстрации нового, более высокого уровня безопасности, который должен быть воспринят обществом» (стор. 251).

Виявляється, суспільство, постраждале від рукотворної ядерної катастрофи в Чорнобилі, ще й завинило перед атомною енергетикою і тепер “должно воспринять” обіцянки, як велике благо.

 

3.Частина ІІ. Сучасний стан.

Глава 5. Зняття з експлуатації.

Автори починають з політичних та технічних аспектів теми:

“К сожалению, вопрос закрытия ЧАЭС всегда находился в большой степени в плоскости политической, нежели в технической” (стор. 116).

Це щось новеньке! Якщо аварію 1986 р. ще можна якоюсь мірою пов’язати з тиском влади на керівництво ЧАЕС щодо перевищення проектних потужностей, проведення наукових експериментів, перевантаження директора і парторга організаційними функціями (виробництво, проектування та спорудження блоків №№ 3, 4, 5, 6, 7, 8, розвиток  м. Припяті), виробництвом  75% обсягів в СРСР легованого кремнію, тощо, то хто з політиків України примушував енергетиків повторювати минулі помилки, знову перевищувати проектне навантаження блоків, припуститись важкої аварії на блоці №2 і т.п.?

Саме ці факти примусили Верховну Раду прийняти болюче рішення про зупинку  ЧАЕС. Не останню роль у цьому відіграла загальна недовіра до галузі атомної енергетики та її керівної  ланки. 8 міністрів та 11 директорів  проти В.П. Брюханова, який першим прибув  у 1970 р. на голе місце і відбув у 1987 р. до в’язниці за чужі гріхи.

20 років дезінформації, жодного представника науки, проектної справи, адміністрації відомства на суді в Чорнобилі і ані слова на захист персоналу та керівників станції.

Тому треба говорити про реальні справи, а не  перекладати власну відповідальність на політиків. І у влади, і у народу України виникає закономірне запитання: чи є сьогодні в галузі атомної енергетики спеціалісти, здатні виконати роль наукового керівника, головного конструктора, головного  технолога у двох проблемах: майбутнє ЧАЕС і розвиток атомної енергетики України?

Є чи немає? Не людей, які роками розповідають нам старі байки, витрачають сотні мільйонів доларів на сумнівні проекти, перетворили чорнобильську біду в чорну дірку, в якій зникає все зростаюча частка державного бюджету, а саме здатних персонально керувати і відповідати за свою роботу.

Якщо немає, то нема, чого й розмовляти про 20 нових реакторів, невідомо якої країни-виробника.

З’являться, можна буде подумати  й про розвиток.

Взагалі зміст частини ІІ примушує замислитись щодо напрямку думок керівників нашого атомного відомства. Вони ніби переконані в тому, що в Україні немає інших проблем, крім чорнобильських. Адже  деякі тези звучать як вимоги, мало не ультиматуми. Особливо це проявляється в питаннях майбутнього самої ЧАЕС, зони відчуження, персоналу, спорудження нових підприємств та сховищ для відходів. Висуваючи нові й нові вимоги, атомники, ніби не помічають результатів своєї діяльності, та поводять себе ніби люди з імунітетом від будь-якої відповідальності.

Об’єднавши Чорнобильську проблему з проблемою існування і розвитку атомної енергетики, галузь стала нагадувати Укрзалізницю, де вантажні перевезення створюють умови для дешевих перевезень пасажирів. Проте залізничники вже розібрались в такій “соціалістичній” структурі і прагнуть всіх поставити на своє місце. Свого часу існував Мінчорнобиль і все було зрозуміло. Міненерго виробляло електроенергію, а Мінчорнобиль опікувався проблемами ліквідаторів і переселенців.

Тепер маємо Мінатом і МНС. У першого – виробництво електроенергії та проблеми ЧАЕС, у другого – повені, землетруси теракти і … проблеми ЧАЕС. Відсутність одного господаря призвело до астрономічних витрат. Назву лише два питання, до яких я мав відношення як незалежний експерт.

Експертизу SІР-ПОМ я робив за проханням  фірми Бектел (США). За своїм змістом цей “проект” не обіцяв нічого, крім марної витрати коштів. Так воно і сталось, бо жодний державний орган  не відповідав і не контролював цю роботу. Гори паперу  обійшлися в кілька сотень тисячів доларів США.

Автори книги не загострюють увагу читача на програмі SІР-ПОМ, хоча важливість цього  питання очевидна. Проте вимушені визнати:

«Основная часть средств ушла на выпуск обоснований, концепций, программ, а также содержание значительного количества западных специалистов и экспертов. Реальных результатов, к сожалению, мало, график работ по SІР сорван, новый график предусматривает задержку окончания проекта на 7 лет”.

Виникає запитання: хіба у когось з атомного відомства був щонайменьший сумнів на початку цього дійства у кінцевому результаті? То звідкіля візьметься довіра сьогодні, коли йдетеся про нові об’єкти і мільярди доларів?

Пізніше мені довелось разом з М. Карпаном готувати довідку по ХОЯТ-2 Ми написали не тільки зауваження, але й рекомендації щодо забезпечення якості майбутнього сховища. Ніхто у відомстві не відреагував. Результат – збитки понад 100 млн. доларів.

На наше запитання до заступника директора ЧАЕС, чи контролює станція роботи на спорудженні ХОЯТ-2, він відповів: “Ні, вони нас на об’єкт не пускають і ніякої інформації не дають”.

 

Частина ІІІ.  Проблеми і перспективи.

Глава 7. Уроки аварії.

На думку авторів книги перший урок аварії полягає в необхідності кожної держави бути добре підготовленою до можливої аварії на АЕС. Вони розповідають про відомі досягнення в цій сфері після Чорнобильської катастрофи у світі та в нашій країні.

Урок другий – треба не лише мати норми радіаційної безпеки але й  уміти ними користуватись. Роздуми і пропозиції авторів книги щодо нормування настільки революційні, що заслуговують окремого аналізу. Тут ми обмежимось лише деякими зауваженнями.

Перш за все звернімо увагу на  оригінальність характеристики нормотворчості у сфері радіаційної безпеки. Виявляється ця нормотворчість докорінно відрізняється від аналогічної діяльності в інших галузях, вона має політичну та технічну складову.

Наведемо пояснення. У 1960 р. в СРСР  були введені перші граничнодопустимі рівні іонізуючих випромінювань (ПДУ-1960). У цьому документі є табличка з гранично припустимими дозами зовнішнього і внутрішнього опромінення:

Категорія А – професійне опромінення,  бер/рік – 5,0                      

Категорія Б - працюючі в санітарно-захисній зоні, бер/рік – 0,5

Все населення,                                                                бер/рік – 0,05

Примітка: Дози не включають у себе природний фон.

У НРБ-76 було збережено норму для категорій А та Б, а для всього населення її взагалі відмінили, посилаючись на практичну відсутність джерел випромінювань такого рівня. Така сама ситуація повторилася і в останніх радянських НРБ-76/87.

Норми, що з’явились у зв’язку з аварією, шокували суспільство. Наприклад, для населення встановлювалась доза 10 бер на перший рік після аварії, 3 бери на другий, 2 бери на третій. Навіть у такі норми вкластися не вдалося.

Ще страшнішими виглядали критерії для відселення людей із забруднених територій: нижня межа – 25 бер, верхня – 75 бер, в той час, коли міжнародні критерії складали відповідно 5 і 50 бер.

Пояснення цього феномену знайшли дуже швидко. Автори книги підтримують це пояснення:

“Говоря о прогнозах последствий чернобыльской аварии, нужно учитывать, на фоне чего они делались. Им предшествовала многолетняя активная пропаганда, направленная на торможение потенциального оружия, и во многих случаях любое воздействие радиации сознательно преувеличивалось” (стор.110).

Отже, лякали один одного і занижували норми свідомо. Така ось наука – що влада забажає, те й доведемо.

У 1997 р. ворогів  вже не було, а НРБУ-97 (перші українські норми радіаційної безпеки) встановили такі ліміти доз:

А – персонал 20 мзв (2 бера)

Б – песонал не зайнятий безпоседно з джерелами ІВ2 мзв (0,2 бера)

Все населення – 1 мзв (0,1 бера)

Автори книги пояснюють низькі норми політичним тиском на вчених і пропонують власні рівні доз:

“На уровне современных знаний вполне разумно и обосновано принять для персонала предел пожизненной индивидуальной дозы на уровне 3,5-5,0 Зв (350-500 бэр) в течение жизни, а мощность дозы излучения 0,1 зв. год^-1 (10 бэр) за дозовый предел при нормальных условиях работы. При этом еще остается запас для аварийных случаев.

Учитывая фактор предосторожности можно предложить следующие дозовые пределы для использования в  стандартах радиационной защиты: для персонала – 50 м3в.год^-1; для населения – 5 м3в.год^-1.

“…Уже сегодня есть все основания для пересмотра действующих в Украине норм радиационной безопасности” (стор.179).

Ось так, не більше і не менше: збільшити норми для персоналу в 2,5 разів, для населення – в 5 разів у порівнянні з НРБУ-97.

З яких міркувань виходять автори цих новацій? Адже вони чудово знають, що закон України “Про захист населення від іонізуючих випромінювань” з урахуванням  Публікації 60 МКРЗ, затверджуючи норматив 1 м3в. рік^-1 , визначив цілий ряд заходів, що дозволяють досягти цього рівня. Перш за все, необхідно нарешті надати людям можливість самостійно визначати фактичний рівень радіації в місці перебування. Адже рівні забруднення радіонуклідами на більшій частині України чи то не визначені, чи то засекречені. Ніхто, звичайно, закон не виконує і не збирається виконувати. Підвищення норми в 5 разів – найпростіший спосіб відмінити цей Закон.

А як же бути у випадку аварії на АЕС?

Тут автори книги і творці НРБУ-97 діють злагоджено.

«В случае радиационной аварии критериями оценки ситуации служат не нормы радиационной безопасности для нормальных режимов эксплуатации, а знания в области биологического воздействия ионизующего излучения на организм  человека и уже исходя из этого разрабатываются конкретные организационные и технические мероприятия по недопущению  воздействия,  вызывающего острые или отдаленные последствия» (стор.174)

НРБУ-97: Евакуація населення у випадку радіаційної аварії виправдана, якщо відвернута доза за перші 2 тижні після аварії вище за 50 мзв (5 бер) та безумовно виправдана при 500 мзв (50 бер) і далі “рішення про евакуацію мають бути прийняті не лише з урахуванням поточного стану радіаційної ситуації (50-500 мзв за 2 тижні – В. С.), але, у першу чергу, базуватись на прогнозі її розвитку у зв’язку з очікуваними аварійними викидами і скидами, а також з використанням гідрометеорологічних прогнозів (стор.37)

І це ще не все:

“При проведенні евакуації повинні бути враховані: кількість людей, що евакуюються, наявність транспортних засобів, підготовленість та впорядкованість місць розміщення евакуйованих, відстань та стан шляхів, можливість перевезення необхідного майна, нарешті, морально-психологічна прийнятність самої евакуації для населення та економічні витрати” (стор. 90).

Як бачимо, сучасні норми побудовані так, що не тільки населення, але й ліквідатори аварії приречені на повторення ситуації, подібної тій, що існувала на  Чорнобильській АЕС у 1986 році та в наступні роки.

Автори книги багато уваги приділили питанню перебільшення масштабів катастрофи, якого нібито припустились “зацікавлені” особи в СРСР, а зараз припускаються в Україні.

В якості головного аргумента використовуються власні дослідження медиків та висновки зарубіжних експертів. Дійсно, користуючись існуючими у нас методами, важко встановити зв’язок хвороби з впливом радіації. Людина живе під впливом багатьох шкідливих факторів, виділити з них радіаційний важко, особливо, якщо немає бажання, а дози опромінення незначні, або як їх називають – малі.

Переді мною лежить книжечка про вплив малих доз на  людину. Видана Військово-медичною академією Росії у 1996 р., вона розповідає про дослідження впливу малих доз на військовослужбовців та членів їхніх сімей у військових містечках, розташованих на забруднених територіях. Строк проживання 10 років. Рівні забруднення території – 1; 17; 63 кюрі на квадратний км. Не піднімається рука писати про наслідки досліджень. Дійсно, що це за армія, в якій 65% солдат і 88% офіцерів хворі, як і члени їхніх сімей, а у всіх без винятку вражена імунна система.

Хіба ці та багато інших опублікованих даних не відомі авторам книги?  І кого ми збираємось ввести в оману заради авторитету атомної енергетики? Очевидно треба поставити попереду здоров’я людей, а вже потім турбуватись про галузь.

Урок третій – необхідна система реагування на аварії на атомних станціях.

Логіка авторів книги знову вражає своєю оригінальністю:

«Чернобыльская авария была уникальна; хотя она и выявила недостатки в планировании подготовки к чрезвычайной ситуации и радиационной защите, её не следует рассматривать в качестве образца при разработке противоаварийных мероприятий» (стор. 181).

Аргументація проста: Чорнобильська аварія не схожа на ту штучну модель, створену спеціалістами атомного відомства. Не така у неї структура, як треба, та й норми були “не такими”, довелось змінювати на бігу, і часу не було на визначення “правильних” рівнів втручання. Саме тому:

«МАГАТЭ и МКРЗ пересмотрели обоснованность своих ранних рекомендаций по планированию на случай чрезвычайных обстоятельств и в  отношении критериев вмешательства в чрезвычайных ситуациях» (ст. 184).

До чого це призвело ми вже знаємо за змістом НРБУ-97 щодо захисту населення в умовах аварії на АЕС.

Автори книги подають власні висновки щодо реагування на аварії, отримані на основі аналізу аварії на ЧАЕС (стор. 185). Вони мають загальний вигляд і свідчать лише про недооцінку того, що трапилось і могло трапитись у квітні 1986 р.

Адже, знаючи дійсний стан справ, неважко уявити, якою могла бути аварія на ЧАЕС. Якби все сталось так, як змальовано у сфальсифікованій офіційній версії, і реактор вибухнув о 01 год. 40 хв. 26.04., то трагедія набула б масштабів, які навіть уявити собі неможливо.

Отже, те, що трапилось, є унікальним, але не максимально можливим для АЕС, де зблоковано 4 реактори і знаходиться 800 тон ядерного палива.

На жаль, наші атомники знову заводять стару пісню про надійність АЕС і неможливість повторення 1986 р.

Урок четвертий – АЕС небезпечні, а ліквідація аварій занадто дорога справа. Автори книги знову змішують поняття:

«Для достижения статуса безопасной ядерной индустрии необходимо повысить уровень технической безопасности эксплуатации установок, что позволит изменить отношение общества к ядерной энергетике в целом” (стор.190).

Таке враження, що представники атомної енергетики як і раніше, дивляться на суспільство як на “козлів, що заважають їм жити”. З чого б це суспільство змінило ставлення до них? Адже йдеться не про експлуатацію установок, а про установки, не придатні для експлуатації.

На підтримку своєї тези автори пишуть:

«Опыт использования сложных технологий убеждает в том, что никакие конструктивные, технологические и организационные мероприятия не способны полностью исключить аварийные ситуации» (стор. 190).

Тут знову підміна понять.

Це у автора РБМК було переконання, що аварійні ситуації є подіями детермінованими, а гіпотетичні аварії (катастрофи) ймовірними, стохастичними. В цьому й полягає трагедія РБМК.

Сучасна теорія катастроф дає нам відповідь на запитання: як попередити МГА або вищу катастрофу на складних динамічних системах, коли існує безліч ймовірних (отже, невідомих) аварійних ситуацій?

АЕС, на якій існує щонайменша вірогідність вищої катастрофи, не має права на експлуатацію.

Сьогодні, до речі, як і в часи Доллежаля, критерії небезпеки тієї чи іншої аварії визначаються як добуток імовірності події на показник небезпеки її наслідків.

Імовірність аварії на АЕС населення не хвилює. А ось можливі наслідки викликають занепокоєння й страх. Звичайно, можна оголосити наслідки Чорнобильської катастрофи мізерними або нульовими і зробити висновок, що критерій небезпеки АЕС теж нульовий. Але в реальному житті такі теоретичні піруети не проходять.

Взагалі, виглядає повним нонсенсом ситуація, коли в найнебезпечнішому виробництві не знають теорії катастроф і не можуть зупинити процес переростання МПА в МГА протягои 20 годин.

Розмови про економічну доцільність тут нідочого, ніякі ігри в “ризики” не допоможуть переконати людей у безпеці АЕС.

Автори пояснюють:

«приемлемым является такой уровень риска техногенной деятельности, который общество готово принять ради получения экономических и социальных выгод» (стор. 191). (Знову про ризик, а не критерій небезпеки – В.С.).

Чому не поставити питання інакше: яку економічну і соціальну вигоду отримає населення українського Полісся при його перетворенні в зону переробки, зберігання та поховання радіоактивних відходів? Відповідь цілком прогнозована.

Продовжуючи тему безпеки АЕС, автори наводять дуже цікаві факти. Судіть самі:

“Самым простым и в тоже время самым эффективным средством улучшения экономических показателей является увеличение мощности реактора без принципиальных изменений его систем. Эта технология использовалась практически при каждом усовершенствовании легководных реакторов…» (стор.193).

По-перше, тут і не  пахне “усовершенствованием”.

По-друге, це “средство”, використане в 1985-1986 р.р. на всіх блоках ЧАЕС, призвело до катастрофи не лише станції, а й усієї атомної енергетики.

Це ще не все.

“К значительному снижению стоимости новых АЭС может привести упрощение конструкции установки за счет исключения множества систем безопасности» (стор. 193).

За 55 років трудового стажу подібних перлів зустрічати мені не довелось. Адже наявністю цих дублюючих систем зумовлюється проектний рівень надійності установки. Значить, у галузі існує традиція: вкласти великі гроші в системи безпеки, створити надійну установку з малим рівнем ризику аварії, а потім вносити раціоналізацію і отримувати премії, забуваючи про можливі наслідки.

Цікавим є розділ 7.6. Робота з громадськістю.

Дізнаємось, що 50% опитаних громадян негативно ставляться  до будівництва нових енергоблоків АЕС на території України. Можна прогнозувати, що після оголошення місць розташування цих блоків, їх державної приналежності та джерел водопостачання, таку думку матимуть 100% населення.

Дані автори переходять до однієї з головних проблем атомної енергетики:

«Главные причины, вызывающие негативное отношение к атомной энергетике: нерешенность вопроса окончательного захоронения радиоактивных отходов и отработавшего ядерного топлива, нерешенность проблемы «Укрытие», несмотря на значительные финансовые вложения» (стор.203).

Це одна з основних ознак стилю діяльності галузі атомної енергетики: говорити про власні проблеми, як про чужі. Хто, крім самої галузі, може вирішити  ці проблеми? Уряд дав гроші, населення делегувало дешеву робочу силу, бог послав нормальну погоду. Вирішуйте!

 

Глава 8. Бачення майбутнього Чорнобильської АЕС.

Нарешті, у самому кінці книги, ми торкаємось дійсно важливої, можна сказати глобальної, проблеми не тільки українського, але й світового масштабу, проблеми, в якій Чорнобильська АЕС займає не останнє місце. Вона (проблема) полягає у пошуку стратегії енергозабезпечення на далеку перспективу в поєднанні з одночасним підвищенням рівня національної безпеки держав.

У вирішенні цієї глобальної проблеми розвинені країни світу давно зробили ставку на атомну енергію, з допомогою якої можна вирішити  як питання оборони, так і енергозабезпечення.

Здавалося б, все добре, але у цього диполю швидко визначилась особливість: атомна енергетика розширюється, а атомна зброя – розповзається, не дивлячись ні на які угоди і обмеження.

ООН створила МАГАТЕ в основному для того, щоб ця організація слідкувала за нерозповсюдженням атомної зброї, яке починається з виготовлення ядерного палива зі збагаченого урану і плутонію. Отже, в коло інтересів МАГАТЕ потрапила і атомна енергетика. Альтернативи їй немає, тому за прогнозами в кінці ХХІ-го ст. 2/3 усієї енергії, що витрачатиметься у світі, будуть виробляти атомні станції. Тому без системи контролю не обійтись.

Задовго до аварії на ЧАЕС МАГАТЕ запропонувала ідею створення міжнародних центрів з переробки, зберігання та похованню відпрацьованого ядерного палива. Такі центри мали надавати послуги різним країнам, а за це погодитися на контроль за усією своєю  ядерною діяльністю. Наявність міжнародних центрів мала підвищити ефективність роботи МАГАТЕ та сконцентрувати контроль в обмеженій групі ядерних держав. Тому США і СРСР підтримали  цей проект МАГАТЕ і розпочали створення у себе подібних центрів.

Практична реалізація ідеї в інших країнах наштовхнулась на низку труднощів, а саме – вибір місця для спорудження таких центрів. Особливий супротив у населення викликає можливість поховання на власній території відходів інших країн.

Єдиним козирем в агітації за спорудження центру є майбутні нібито величезні доходи. (Якими вони є насправді, можна прочитати в книзі М.Карпана).

Тепер послухаємо відповідь Президента України В. А. Ющенка, яку він дав у грудні 2005 р. на запитання журналістів.

Журналіст: Чи можливі прийом і зберігання на майданчику Чорнобильської АЕС відпрацьованого ядерного палива інших держав?

Президент: У принципі  такий напрямок використання майданчика станції був би економічно вигідним.

Наш аналіз подій, пов’язаних з долею ЧАЕС, свідчить, що без ризику великої помилки можна припустити – рішення про розміщення Міжнародного центру (МП) в Поліссі приймалося задовго до аварії на ЧАЕС, разом із рішенням про  спорудження такого ж центру в Сибіру. Для СРСР це було престижним проектом і можливістю контролювати ядерну діяльність інших країн.

Очевидно, саме тому поблизу обраного місця (район Коростеня) попередньо задумана як 2-х блочна ЧАЕС, почала стрімко розвиватись і в рік аварії мала 4 діючих блоки, 2 – у стадії будівництва і 2 – у проектуванні. Всього планувалось спорудити 10-12 блоків з РБМК-1000 та РБМК-1500.

Аварія стала смертельним ударом по станції, але не по проекту МЦ. Протягом 20 років ніхто і не думав скорочувати зону відчуження, хоча там є села, які можна було вивести за межі  зони ще в 1987 р.

Активно, але без розголошення, продовжувалися дослідження і пошук місць для підземних сховищ. У 2000 р. в Києві було проведено міжнародну конференцію з проблем захоронення радіоактивних відходів. (Керівники оргкомітету: Смишляєв А. С., Соботович Є. В., Холоша В. І., Якимчук Н. А.).

Було заслухано 45 доповідей, з яких 29 – на тему підземних сховищ в районі Коростеня та ЧАЕС.  Е. В. Соботович у вступній доповіді заявив:

“Враховуючи те, що Зона відчуження ЧАЕС є ідеальним місцем для розміщення сховищ і могильників РАВ, необхідно докласти всіх зусиль для такого облаштування їх, щоб ніякі катастрофи не змогли б принести істотної шкоди радіоекологічній обстановці України. Зокрема, довго існуючі та середньо активні відходи необхідно ховати глибоко під землю.

Природний бар’єр розповсюдження радіоактивності є найнадійнішим. Треба тільки його вибрати, обґрунтувати і задіяти.”

Тепер стає зрозумілим, чому достроково зупинили ще придатні до роботи енергоблоки №1, №2 та №3. Чому за 20 років не ліквідували жодного “дикого” могильника з 800 існуючих у зоні відчуження.

Зрозуміло, чому  відповідь  Президента  у грудні  2005  року автори книги коментують так:

“Авторы данной книги поддерживает такую позицию» (ст.253).

Розглядаючи майбутнє майданчика станції, автори пропонують, як варіант, розмістити тут підприємства з переробки відходів та сховищ з усіх АЕС України, а якщо вистачить коштів, то і з АЕС інших країн.

Розуміючи, що в зоні розломів глибинні могильники розміщувати неможливо, вони пропонують варіант використання території ЧАЕС як полігон для розробки і впровадження нових технологій з виведення із експлуатації АЕС та відпрацювання методів і технологій ліквідації важких техногенних  аварій.

У блоці №1 пропонується влаштувати музей атомної енергетики України, на майданчику спорудити дослідницький реактор, у подальшому розглянути питання про спорудження тут реакторів нового покоління.

За цими грандіозними і заманливими планами не видно лише одного: людей, які повинні будуть працювати в найзабруднішому районі зони відчуження.

Радив би авторам ознайомитися з матеріалами Кримської атомної станції, свого часу зупиненій зі страху перед можливою аварією і втратою півострова як курортної зони.

Там є все, що потрібно для реалізації  пропозицій  авторів  книги. Немає  лише радіаційного забруднення. Замість нього – море, сонце, інфраструктура – АЕС, місто енергетиків, його жителі. І  ось у цих  умовах ніякі пропозиції, плани, проекти і т.п. атомна галузь не може реалізувати протягом багатьох років. Лише розтягли, все що можна було винести і вивезти.

Існуюче відомство атомної енергетики України не здатне на реалізацію пропозицій авторів книги, тому не треба тішити себе ілюзіями.

До того ж, рівні забруднення проммайданчика ЧАЕС цезієм-137, стронцієм-90 та плутонієм-239 знаходяться за межею людської уяви.

Інше питання – зона відчуження.

Автори пишуть:

«В настоящее время на более чем 800 объектах (точніше –850 – В.С.) внутри 30-километровой зоны ЧАЭС находятся исключительно большие объёмы радиоактивных отходов»... Скільки там загалом відходів, не знає ніхто. Проте відомо, що з 12 організованих сховищ (стор.210. табл.8.1) та 850 захоронень траншейного типу лише один об’єкт – ПЗРВ “Буряківка” відповідає нормам і вимогам (дані Є. В. Саботовича, 2000 р.).

Сховища – це елементарні траншеї, вириті поспіхом бульдозерами без будь-якої документації. Відходи лежать прямо на ґрунті.

За даними авторів (стор. 42):

«Общее содержание основных радиоактивных загрязняющих веществ в 30-километровой зоне составило: цезия-137 – 4,4 ПБ (1,2*10⁵ ки), стронция-90 – 4 ПБ (1,08*10⁵ ки), плутония-239, 240 – 32 ПБ (8,6*10² ки). Поскольку предсказать скорость понижения невозможно, до сих пор использование земель ограничено».

Рівень забруднення складає: по Сs-137 – у 11,3 рази  вище  норми  для  зони відчуження,  по Sr-90 – у 51 раз, Рu-239 – у 12 раз. Мінімальний термін розпаду оцінюється в 100 років. Ще більш небезпечним є явище міграції радіонуклідів з водою до водозбірного басейну р. Прип’ять.

«Оценки показывают, что потребуется от 45 до 90 лет для того, чтобы отдельные радионуклиды, такие как стронций-90, попали через грунтовые воды в водосборный бассейн р. Припяти. Ожидаемые последствия таково явления в полной мере не изучены» (стор.149).

Мабуть, фактів досить для того, щоб припинити сьогодні пусті балачки про “відродження” 30-км зони, якість огорожі навколо забруднених місць, спорудження виробничих об’єктів на цій землі.

Необхідна постійна спланована і профінансована робота з приведення зони до нормального стану, досягнення нормативних рівнів забруднення і дозоутворення, відновлення флори і фауни. А вже потім можна буде подумати про використання цих земель для інших цілей.

Але, судячи зі змісту глави 8, в атомного відомства інші плани. Нам радять взагалі не відроджувати цей край у його первозданному вигляді:

“... в любом случае часть зоны останется на длительное время вне хозяйственного оборота, но и с той частью, которую можно вернуть не стоит спешить” (стор. 211).

Землі тут не дають  великих врожаїв, а в Україні чорноземи гуляють. Для відродження потрібні великі гроші, а у бідної України їх немає. Та й люди не поспішатимуть сюди повертатись.

Тому пропонується:

«Саму зону отчуждения целесообразно объявить заповедником, в котором представители различных стран смогут вести научные исследования процессов воздействия радиации на  объекты природной среды» (стор. 211).

А поруч, як ми вже знаємо, буде споруджено Міжнародний центр з переробки, зберігання та поховання ядерних матеріалів і відходів.

Додамо ще майданчик ЧАЕС з реакторами нового типу, сховищами відпрацьованого палива і, обов’язково, з Музеєм Української атомної енергетики в приміщеннях 1-го енергоблоку.

Гроші попливуть рікою з усіх країн і континентів!

Чи не нагадує це виступ відомого героя відомої повісті відомих авторів минулого століття?

Щоб картина була повною, можна запропонувати більш реальні речі. Наприклад, перевести Верховну Раду України до Славутича. І будівництво рушить уперед. І робота усім знайдеться. Можливо і низку урядових органів теж перевести ближче до Верховної Ради. І звільнити нарешті жителів Славутича від праці в 30-кілометровій зоні назавжди. Ці люди і їх гени вже перевиконали всі норми з інкорпорації радіонуклідів усіх видів.

Матимемо власний Вашингтон, С. Петербург чи Астану.

На цьому можна було б поставити крапку, але автори в останню мить додали коротенький текст під назвою “Вместо эпилога”, в якому є кілька цікавих думок.

“Замість епілогу” розпочинається з відповіді Президента України журналісту в грудні 2005 р., яку ми процитивували вище.

Автори книги підтримали цю позицію глави держави, бо вона “поддерживает дальнейшее рациональное использование зоны отчуждения ЧАЭС”. Тут чомусь рейки переведено з “майданчика” на “зону відчуження”. Проте, не в цьому справа.

“На этой территории строится инфраструктура по обращению с радиоактивными отходами и отработавшим ядерным топливом чернобыльских реакторов. Именно на чернобыльской площадке необходимо разместить централизованное хранилище отработавшего топлива с других площадок АЭС Украины, а в случае положительной оценки экспертов и одобрения общественности – топлива  с АЭС других государств»  (ст.453).

А як же з словами Президента про обговорення питання з науковцями і громадкістю?

Тут автори книги прямо таки агресори:

«Но обсуждению вопроса приёма ядерного топлива с других государств должны предшествовать завершение строительства хранилища отработавшего ядерного топлива для реакторов ЧАЭС, сорванного французской фирмой, и решение проблемы хранения ядерного топлива АЭС с реакторами ВВЭР путём строительства централизованного хранилища» (стор. 453).

Ось де собака заритий!

Мова йде про реактори ВВЕР, виробництво і експлуатація яких здійснюється в Росії і які використовуються на українських АЕС.

Тобто під “іншими державами” автори книги розуміють саме Російську Федерацію.

Отже, Міжнародний центр створюється з розрахунку обслуговування атомної енергетики України і Росії. Взагалі, це логічно. Росія постачає ядерне паливо протягом усього існування АЕС на українській землі. Якби не одне але.

Пригадаймо задум МАГАТЕ. Міжнародні центри обслуговують лише тих, хто згоден на контроль своєї ядерної діяльності, а не лише експлуатації АЕС.

Отже, центр у Полісі не може бути українським, бо Україна, як неядерна держава, не має права контролювати ядерну діяльність Росії або, припустимо, Франції, Німеччини, Великобританії, навіть, Польщі, Болгарії, Румунії.

Ясно, що контроль буде належати Росії. А прибуток будуть ділити пропорційно пакету акцій МЦ.

Тут ми знаходимо пояснення появи донорів Чорнобильських проектів. Їхні гроші не підуть на вітер, згодом вони перетворяться в акції та право на отримання послуг Міжнародного центру.

Україна вперше відчує ціну втрати статусу ядерної держави. Хоча автори книги думають, що “проблема производства собственного ядерного топлива может быть решена, хотя на это потребуется значительное время” (стор. 254), та вони помиляються.

Такого права у нас уже не буде ніколи. Погляньте, що відбувається навколо Північної Кореї чи Ірану. Повний ядерний цикл може бути лише в ядерних державах.

Хочу закінчити останіми словами авторів книги:

“Таким образом, заявление Президента Украины о возврате отчужденных територий в хозяйственный оборот может и, мы надеемся, станет отправной точкой реального наступления на зону отчуждения и её реабилитации во благо развития ядерной отрасли и национальной безопасности Украины” (стор. 454).

Забули лише про благо мільйонів людей, що живуть по обидва береги Дніпра. Очевидно, традиції колишнього Мінсередмашу не помічати людей навколо себе міцно закріпилися в головах керівників атомного відомства.

Заключна частина

Книга  “Аварія на Чорнобильській АЕС. Досвід подолання. Отримані уроки. Безпека АЕС” побачила світ напередодні  20-ї річниці катастрофи. Видано її в Києві видавництвом “Техніка” накладом 3100 примірників. У ролі замовника виступив Державний Комітет телебачення і радіомовлення України за програмою “Українська книга”. Отже, книгу видано за кошти бюджету.

До сумної дати в Києві опубліковано ще дві книги: М. В. Карпана “Чорнобиль. Помста мирного атома” та групи науковців Української  академії наук під назвою “Чорнобильський лабіринт. Сценарій катастрофи, факти, документи”. Останню було включено до плану Комісії з організації заходів у зв’язку з 20-ю річницею аварії на ЧАЕС, але коштів не знайшлось, тому автори видали її накладом 100 примірників за власні кошти. Те ж саме зробив М.Карпан, надрукувавши 50 примірників фундаментального твору.

Ці сумні факти свідчать лише про одне: є ще в атомному відомстві люди, які бояться правди про Чорнобильську катастрофу, поточні дії атомників та їхні плани щодо розвитку атомної енергетики, використання 30-кілометрової зони в інтересах певних ділових кіл.

Зміст цієї рецензії може допомогти Українській екологічній асоціації “Зелений світ” у визначенні власної позиції в протистоянні загрозам, що насуваються на Україну.

    Сабалдир В. П.

04.05.2006 р.

 

Автор Рецензії

 

Сабалдир В’ячеслав Павлович,

 кандидат  технічних наук, учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС 1986-1987 рр., нагороджений Державною премією України в області науки й техніки за участь у виконанні досліджень Чорнобильських програм, автор декількох книг, багатьох технічних і наукових робіт. Член Української екологічної асоціації “Зелений світ”.

 

 

 

 

 

Від редакції:

Зверніть увагу, шановні читачі, що книга “Аварія на Чорнобильській АЕС. Досвід подолання. Отримані уроки. Безпека АЕС”, видана державним коштом, неукраїнська ні за своєю суттю, ні за мовою. Тут наскрізь проявляється окупаційне нутро авторів, зневажливе до України, українців і до української культури.

Нинішній українській владі варто звернути увагу на антиукраїнське крило національних наукових кадрів і вичистити українську науку від шкідливого імперського сміття.

В. Ткаченко