Новини

Щоб вивести заповідну справу із глибокої системної кризи, в країні потрібен Державний орган управління нею, який розглядав би її та розвивав як біогеоценотичну, науково-дослідну, рекреаційну, природоохоронну, ресурсовідновлювальну та дослідницьку галузь. Для цього потрібні профільні керівники в його складі, вважає керівник ГО «Асоціації природоохоронних територій України» Микола Стеценко, який в буремні 90-ті роки працював Першим заступником Головного управління заповідної справи Мінприроди Украни.

Про причини – не лише сьогоднішні! - системної кризи державного управління заповідною справою України він розмірковує на сторінках Facebook. Отже послухаймо фахівця, який працює у цій галузі з 1977 року і і знає її проблеми достеменно.

Один із лідерів студентського екологічного руху В.Борейко кінця 80 і початку 90 років минулого століття, за кошти Фонда Мак-Артуров, видав серію нарисів по «Історії охорони природи України». Цінність цього видання в тому, що в ньому опублікований масив матеріалів з архівів і фондів, копії з оригінальних документів тощо.

Не зважаючи, що  ряд історичних подій, особливо коментарі і оцінка  діяльності ряду керівників державних діячів того часу, носять чисто суб'єктивну оцінку автора, нариси  залишаються корисними для  читачів, яких цікавить історія охорони природи. (виділення – редакції) За це видання, В.Борейко отримав звання Заслужений природоохоронець Україні.

В своїх нарисах з Історії заповідної справи В.Борейко документально обгрунтовує Два погрома заповідної справи: сталінський (1951р.) і Хрущовський (1961) рік. Причинами були – зневага партійно-господарською правлячою "елітою", думок, прогнозів і пропозицій інтелектуальної еліти суспільства про необхідність охорони природи шляхом розвитку заповідної справи. Особливо актуальними пропозиції вчених були в роки, коли розпочиналися  грандіозні проекти перетворення природи. Звичайно, що створення заповідників не відповідало партійним лозунгам того часу.

Третій погром цілої  системи Державного управління  заповідної галузі  розпочався десь на 12 році Незалежності.

На зміну політичній еліті, яку представляли професори, дисиденти, націонал-патріотичні сили, прийшли бізнесмени, кризові менеджери, майбутні олігархи, які свій особистий бізнес починали робити за кошти Державного бюджету. Особливість цього погрому в тому, що його планомірно здійснювало керівництво  Мінприроди, яке було Центральним Органом виконавчої влади в галузі охорони природи.

З 2003 року по цей час  у Міністерстві екології помінялось 15 (п’ятнадцять) Міністрів і  не менше 100 заступників. Як правило, це були особи, далекі від біосферного мислення і розуміння суті проблем живої природи. От кожний з них і "реформував" на свій лад майже сформовану за 12 років потужну самодостатню перспективну галузь.

 Відсутність екологічної освіти цієї  "еліти"  не дозволяла сприймати і розуміти суті довгострокових прогнозів екологічних процесів. Особливо в галузі розвитку заповідної справи, збереження біологічного і ландшафтного різноманіття, інших проблем живої біосфери. Предметом особливої уваги цих "діячів " були і є природні ресурси, надра, видача ліцензій, лімітів… Все те, що давало і дає економічний зиск сьогодні....

Все незрозуміле, неприбуткове для них скорочувалось, ліквідовувалось, посилювалось там, де можна було створювати корупційні схеми та дерибанити бюджет, фонд...

Деградація системи державного управління  заповідної галузі, (від Полякова С.  до останньої реформи Р. Абрамовича) набрала  вже загрозливого, незворотного характеру.

Останній міністр в тому році авторитетно заявив, що він призупинить цей процес стагнації однієї із самих ефективних колись природоохоронних галузей  охорони генофонду живої природи. Але обіцянки-цяцянки були красивими тільки  для преси в тому році. У заявлених пріоритетах Міністром на 2024 рік  його наміри по відродженню, реформі заповідної справи, не проглядаються. Здулися. Команда не потянула.

Що ж, історія вітчизняної заповідної справи (по В. Борейку) свідчить, що знову треба чекати зміни політичної, та й екологічної еліт з біосферним складом мислення. Деякі помічники Міністра свою  неспроможність реалізувати його обіцянки маскують за словами "Не на часі". Мовляв, війна!
          Але згадаймо 1944 рік. Україна тільки звільнила свою територію. І інтелектуальна еліта України переконала   Уряд  створити Управління заповідників при РМ УРСР!

Всі спостерігають і дають правильну оцінку діяльності Міністра в умовах сьогодення, особливо на міжнародному фронті. Але помічники... Основна причина такого ставлення до заповідної справи в тому, що сучасні "форматори" заповідної галузі, ПЗФ  не розглядають - як екологічну( біогеоценотичну) систему, яка включає  чотири підсистеми:

- природоохоронну та науково дослідну (ПР, БЗ заповідники, пам'ятки природи);

- природоохоронну і рекреаційну (національні і регіональні парки, пам'ятки природи садово-паркового мистецтва)

- природоохоронну, ресурсовідновлювальну, дослідницьку (заказники, ботанічні сади, дендропарки)

Лише такий підхід зможе забезпечити виконання покладених на заповідну справу завдань призупинення катастрофічних темпів втрат біологічного і ландшафтного різноманіття держави, забезпечить відновлення ресурсів живої природи та забезпечить футдаментальну роль БР при переході на принципи сталого розвитку.

А для чого ж тоді створено уже 8 тис. га. заповідних територій на площі біля 4 млн га.?

Для цього і потрібен Державний орган управління цією галуззю. Він має взяти всю відповідальність за реалізацію державної політики в галузі збереження природної спадщини, за передачу її майбутнім поколінням.

3-4 спеціалісти в центральному апараті Міністерства? Можна вже порівнювати із сталінськими і хрущовськими погромами! Цей небезпечніший. Він майже знищив всі інституційні основи практично сформованої системи Державного Управління заповідною справою. Спеціалістам складно уявити, що лише 70 установ ПЗФ національного і міжнародного значення не мають  органу управління, планування і координації виконання наукових і екологічних програм регіонального, національного і міжнародного значення.

Цей орган має взяти на себе розробку і впровадження  програми забезпечення фінансової стабільності галузі, впровадження нормативно-правових механізмів по отриманню додаткових позабюджетних коштів.

Давно існує проблема удосконалення системи оплати праці в установах ПЗФ, створення регіональних науково-методичних центів розвитку заповідної справи, забезпечення управління і охороною ПЗФ місцевого значення... Можна привести ще низку проблем, рішення яких не знаходиться в компетенції національних парків і заповідних установ...

І головне, що реорганізація системи державного управління, створення Державного органу управління заповідною справою цілком можливе в межах існуючих коштів державного бюджету на заповідну справу.

Вирішення цієї проблеми на часі.